Життєвий та творчий шлях художника

Sergei DupliyСЕРГІЙ ДУПЛІЙ

«Художника як творця народжує мати-земля. Серий Дуплій живе на мальовничих берегах Дніпра. Вся прекрасна природа, яка існує в цьому дивовижному perioні України, стала часткою його творчості. Небо, земля, дніпровський вітер – це натхнення i обличчя творів Сергія» (Тетяна Голембієвсъка, професор, Народний художник України).

Ім’я i творчість Дуплія Сергія Олександровича ще не досить відома широкому колу шанувальників мистецтва живопису, незважаючи на те, що художник творить свої яскраві, радісні, оптимістичні картини вже більше 25 років.

Творчість митця ще недостатньо відображена в мистецтвознавчій літературі.

Лише у 2004 році у Києві видано альбом-каталог С.Дуплія (українською, англійською та французькою мовами) з вступною статтею Володимира Овсійчука, доктора мистецтвознавства, члена-кореспондента Академії мистецтв України. На творчість С.О.Дуплія мистецтвознавці: Володимир Підгора, Володимир Овсійчук, Ірина Горбачова, Тетяна Голембієвська, Ігор Дяченко.

Актуальність роботи ще й у тому, що у лютому 2004 р. була організована у м. Києві у Музеї культурної спадщини персональна виставка, присвячена 25-річчю творчої діяльності Дуплія Сергія Олександровича. На ній експонувалося 68 полотен художника.

Виставка тривала б1льше місяця, її відвідали тисячі киян, гостей міста, віломі колекціонери та мистецтвознавці.

Безліч захоплених відгуків залишили відвідувачі виставки про картини, які несуть нестримний потік позитивної енергії, захоплюють радісним баченням світу, буйністю кольорів, їx динамікою.

Особливо цінними є спогади рідних, самого художника про життєвий i творчий шлях С.О.Дуплія, відгуки мистецтвознавців про його творчість.

Земля наша невичерпна на таланти – навдивовижу потужні й самобутні. С.Дуплій, шквалом увірвавшись в українське мистецтво, декого насторожив, проте багатьох захопив i щиро зацікавив...

Ювілейна виставка. Відразу кілька академіків та провідні українські мистецтвознавці відкривали у Музеї культурної спадщини персональну виставку до 25-ліття творчої діяльності Дуплія Сергія Олександровича. Дивовижна виставка, на трьох поверхах пломеніють гладіолуси, палахкотять троянди, гордо тримають голівки іриси... Тихо хлюпоче біля берега вода, ніжно гойдаючи човни, – березнева повінь. Зимова казка оповила хатину, вкривши інеєм дерева, кущі, стежки. Іван-гора вивищується над Дніпром. На потужній його хвилі плоскодонки – мов горіхова шкарлупа. Розбризкала весна конвалії, порожевіла верболіз. Зажила по-своєму Андріївська церква, Свята Софія випірнула з київської заметілі.

«Живопис від Бога, художник або є, або його нема, – говорила академік Т.Голембієвська. – Ввібравши напрацювання великих художників минулого: Ван Гога, Ренуара, Моне, Гогена, пропустивши все через своє серце, Сергій став українським живописцем майбутнього».

Відомий мистецтвознавець Володимир Петрович Підгора зазначив: «Нарешті ми дочекались не заангажованого, незвичайно сильного, могутньо-імпульсивного художника, який мислить за допомогою кольору. Досягнувши гармонії неповторного колориту та глибокої фактури, художник відзначає, що сама фактура ніколи не була самоціллю, а лише способом передачі відчуттів. Надзвичайно цікаво бачити, коли художник такого характеру думає («Повінь» , 2004 р.). Всупереч собі основному він тихий, роздумливий, ніжний, сумирний і зовсім не той м’язистий, якого ми бачимо на інших роботах».

«Живопис, який дивує, дитячий за сприйняттям життя, чистий, як джерело, – такими словами розпочав свій виступ на відкритті виставки академік та професор Василь Іванович Гурін. – Відчувається, що художник насолоджується і дивується чарівністю світу, та дивує нас усіх».

Експозиція малярських робіт передувала шевченківським дням, тож певну
частку в ній займали картини із зображенням Дніпра та найбільш пам’ятних місць
нашої столиці. Домінування шевченківської тематики пояснюється бодай уже
тим, що сам він родом із шевченківського краю.

Колекціонер та мистецтвознавець Ігор Диченко говорив: «Дивлячись на твори Сергія Дуплія, я б згадав істину, що в Україні немає провінції, а в Україні є регіони, і Сергій охоплює в своїй творчості найпрекрасніший центр України. В картинах, представлених на виставці, відчувається перегук з творчістю великого земляка Шевченка. Тарас Григорович в своїй прозі та поезіях відчував Дніпро, як Шлях. Це поняття поетичне, філософське, плин з минулого в майбутнє, це свята вода, яка омиває Україну. В Сергія Олександровича надзвичайно оптимістичний темперамент, і його пастозність – це музика очей. Але час від часу, не впадаючи до колористичної дикафонії, він робить надзвичайно сумирні речі («Свіжість», 1996 р., «Крокуси», 1995 р., «Фіалки», 1993 р.). Якщо він малює квіти навесні, то вони настільки прозорі, як ті зорі, які вночі поступаються світанку і на межі ночі і ранку вже і зорі, і квіти сяють однаково, і художник вхопив цей момент. Мистецтво має взагалі лише таку ознаку, як якість, щирість і талант».

Відгукнулась про творчість художника і мистецтвознавець Горбачова Ірина Омелянівна. Різними шляхами ідуть художники до природи, деякі з бухгалтерською педантичністю переносять на полотно травинки, листячко, кожне окремо, інші шукають настрої, співзвучні душевному стану. Дехто відкриває діяльність сили природи, її підступний пафос. С.Дуплію дано бачити природу в її напруженні. В його пейзажах вона виливається на глядача квітучою зеленню («Весняне сонце», 1983 р., «Після дощу», 2003 р., «Квітучий сад», 2003 р.), сліпучим сонцем, вируючим від внутрішньої сили («Над Дніпром», 2003 р., «Андріївська церква», 2003 р., «Іван-гора», 2003 р., «Сонечко сходить», 2003 р., «На березі» , 2003 р., «Ранок на Дніпрі», 2003 р., «Захід», 2002 р.). Фарби він кладе декоративно, великими зонами. Та гучні голоси природи збалансовані в картинах затишними місцями серед масивної зелені. Раптом з’явиться зелена галявина, сяйне білостінна хатина. Такі собі ліричні острівці серед всевластя природи («Після дощу» , 2003 р., «Хата баби Химки», 2003 р.). Експресія і ліризм, полярні категорії співіснують у Сергія Дуплія. Природа буває різною, говорить своїми картинами художник, але ніколи не буває вона сіренькою, буденною.

Імпульси природи сягають і натюрмортів Сергія. Його натюрморти - це квіти, що зберігають трепетне життя рослинного світу («Півонії», 2003 р., «Флокси», 2003 р., «Гладіолуси», 2003 р., «Іриси на сонці», 2003 р., «Літній цвіт», 2003 р.). Вони відчувають себе частиною великого життєдіяльного організму, пам’ятають свою спорідненість з природою. Так поклик природи доходить в натюрморти відлунням, почуття стають більш тонкими, інтимними, задушевними.

Відомий журналіст Олексій Микитенко також відмітив, що мазок Дуплія широкий, потужний, енергійний; фізично відчувається, як дніпровська хвиля відсвічує небо і пекуче сонце, хлюпочеться біля берега і шумлять верби. Хоча ні сама вода, ні листя на вербах при цьому не деталізуються. Віра Кульова в своїй статті писала: «Коли знайомишся з роботами Сергія Дуплія, одразу виникає запитання, як міг чоловік проникнути в суто жіночу сферу – царство квітів, осягнути їхню природу? Втім, після зустрічі з ним усі сумніви розвіюються. Одразу впадають у вічі ясний погляд, сором’язлива усмішка, особлива делікатність. Стає зрозумілим: ця людина має ніжну душу. Щира і добра. Здатна радіти всьому світові й передати ту радість іншим....

Хто ж він, Сергій Дуплій? Сергій народився на Черкащині, в селі Сидорівці, що поблизу Корсунь-Шевченківського. Виховувала його мама та бабуся. Ненька кохалась у вишиванках, і вся хата була обвішана рушниками. На столі заквітчана скатертина, на численних серветках, фіранках, навіть на подушках – розмаїття жоржин, красоль, айстр... Бабуся дуже любила читати. Скільки пам’ятає Сергій, старенька завжди була з книжкою. А що хлопчик ріс хворобливим, то й сам невдовзі став бібліоманом. Часто розглядав ілюстрації, журнальні репродукції картин відомих художників. Може, доля одразу привела б у малярство, та за станом здоров’я доля від самісінького початку готувала Сергієві інший життєвий шлях. Підлітка звільнили від уроків фізкультури. В дев’ятому класі зрозумів, що треба працювати над тілесним удосконаленням, бо чоловік має бути сильним, і почав самостійно тренуватися. Через деякий час поїхав у районний центр, Корсунь-Шевченківський, і здивував керівництво районним спортом, штовхнувши ядро на півтора метра далі від їхнього чемпіона. Після цього там вирішили – бути юнакові легкоатлетом. І через певний час став студентом Київського інституту фізкультури.

Щовихідного першокурсник із олівцем та блокнотом ходив містом, вибираючи старовинні закутки. Душа художника не давала спокою, хоча й сам ще не розумів того поклику. Два роки бродив сновидою Києво-Печерською лаврою. Зі святих гір споглядав Дніпро, лівобережжя, хащі, круті урвища. Ті враження відкладалися в пам’яті, дещо – на папері. На лекціях малював портрети друзів –кількома штрихами міг схопити характерні риси обличчя. Товариш Валентин Бондаренко, колишній тренер знаменитої Жанни Пінтусевич, і досі зберігає той «шедевр», витворений ручкою на одній із пар. Висить він у його кімнаті в далекій Америці. Все те сприймалось за хобі.

«Світ перевернувся після відвідин виставки Тетяни Яблонської, – згадує Дуплій. – Вразили її відчуття кольору, енергійний мазок. Внутрішній рух, імпресія». Щодня їдучи на лекції, з вікна електрички спокійно споглядав довколишню природу. А тут мов полуда з очей спала – усе по-іншому побачив. Серцем відчув. Після цього і захопився малярством. З’явились перші картини.

По закінченню інституту він почав працювати в рідному селі тренером з легкої атлетики та викладав у школі образотворче мистецтво. Тут хлопець по-справжньому зрозумів, що таке покликання.

Шлях від аматора до професіонала. Стихія кольорів захопила так, що забував про все. Дивовижна природа краю, облагородженого понад століття тому цукрозаводчиками Симиренками, зачаровувала. Несходимий бір з віковими дубами, каскад рукотворних ставів з очеретами по берегах, безмежні луки з квітучим різнотрав’ям ... Дев’ять років від ранньої весни до пізньої осені працював на природі. В холод і дощ. Щоб не пропустити, коли безколірний березень перетвориться на яскравого красеня. З кінця лютого до червня пропадав на леваді, спостерігаючи за столітніми вербами: одна, знесилившись, нахилилася над ставом, друга, не втримавшись, повалилася в воду. Третя все ще тягнеться до сонця – наперекір віку, хоча кора давно порепалася, а гіллячко не таке пружне. І котики вже не пухнасті й рожевуваті, як колись, а маленькі й майже безбарвні. Ще й річечка Хоробра, вся в сріблястих кущах верболозу.

«Потребу в навчанні Сергій відчував постійно. Так, маючи неусвідомлений потяг до мистецтва, він учився на художніх виставках, оглядаючи музеї в Москві й Ермітажі, де вперше відкрив для себе творчість імпресіоністів. Вражений їх колористичним багатством, свіжістю, манерою виконання, він прагнув і сам професійної основи. Імпресіоністи переконали його, що кращою школою для художника є робота безпосередньо на пленері, і він під їх впливом переходив від темнуватої тональності до світлого малярства, до манери спонтанної, рухливої, –то дрібними мазками, то широкими фактурними плямами, не замутненими бездумним змішуванням кількох барв, зберігаючи чистоту їх первісного звучання. Природа йому розкривалася у чистоті райдужних барв, – своєму діалогу з природою він не зраджує донині.

І хоча формування Дуплія як художника проходило досить бурхливо, – щось відкривалось, а щось, навпаки, набирало сили й програмувало звертання до творчості окремих художників, близьких за творчим скеруванням й манерою виконання – до таких, як І.Грабар, М.Сар’ян, М.Бурачек, суперечливих між собою, але натхненних і пристрасних. Особливо захоплював М.Глущенко внутрішньою розкутістю і сміливістю кольорових сполучень, світ видавався залитим сонцем і дивовижно згармонізованим. Від нього Сергій розкрив таїну гармонії кольорів на основі доповнення й узгодження за світловою гамою, взагалі пізнав унікальну за малярською культурою французьку школу . Звичайно, всі ці яскраві враження виховували смак і спонукали до творчості» (Володимир Овсійчук).

У 1983 році Сергій вперше експонував свої роботи у місті Черкаси на обласній аматорській виставці. Тоді почав товаришувати з Євгеном Найдіним, який опікувався у Черкаській спілці самодіяльними художниками. Велику насолоду приносили художнику години спілкування із земляком, членом національної спілки художників України, Борисом Федоренком. У творчості Сергій Дуплій вважає своїм вчителем Федора Захарова. Дуже велику роль відіграло спілкування з ним у формуванні особистості Сергія як художника, як творчої особистості.

В радянські часи без вищої художньої освіти митці не могли показати свої роботи навіть на комісіях Республіканських виставкомів. І у 1987 році завдяки сприянню Федора Захарова роботи Сергія були показані членам комісії. Це було диво, бо протягом року твори художника прийняли на всі чотири Республіканські виставки. В картинній галереї Музею історії Корсунь-Шевченківська відбулася перша персональна виставка Сергія Дуплія, на якій було представлено 40 пейзажів.

Сергій любить усі свої ранні твори, які написані з натури. Коли дивишся на них, знову виникає оте непередаване відчуття дивовижної природи. Здавалося б, нині з'явилися досвід, уміння, а от продублювати тодішні засніжені хатки, берези по коліна у воді не вдається. Що вдієш, настрій, як юність, не повернути.

Художник - це Батьківщина. Батьківщина для кожного митця надто багато важить. Восени 1987 року Сергій з родиною оселився над Дніпром у Ржищеві. Дніпро – це велетенський відкритий простір, яскраве сонце, широчінь водної гладіні, а чи й безупинного руху хвиль, високий правий берег Славутича. Здавалося б, така краса, але довгий час не зміг малювати на природі. Чогось не вистачало. І художник на довгі роки замкнувся у своїй майстерні, опановуючи натюрморт. Спрацював один із життєвих девізів: «Якщо не знаєш, що робити – роби те, що найменше виходить!». Розпочалися нескінченні експерименти з кольором, фактурою письма. Студіювання десятків книг про закони світла та перспективи.

У своїй статті Володимир Підгора написав, що в бесіді з паном Сергієм той зауважив: «Щоб стати ржищівським, мені треба було прожити там 13 років, щоб якомога більше знати і відчувати цей край. Лише зараз я усвідомлюю, що став там своїм...» І хоч у пейзажиста Дуплія залишилась любов до тінистих, інтимних, камерних мотивів, до магії світіння і поєднання чи чергування темного і світлого («У давньому паркові», 2003 р., «Квітучий сад», 2003 р., «Озеро «Золота рибка», 2003 р., «Леглич» , 2003 р.), у його живописні полотна ввійшли і далекі обрії («Над Дніпром», 2003 р.), і безкінечність розхвильованого «моря» («Човни у чеканні», 2003 р.), і круті небосхили («Захід», 2002 р.), і зіставлення стихії води із стихією могутньої землі («Іван-гора», 2003 р.). А головне – великою мірою висвітлилася палітра. Аж до того, що чи то в пейзажах («Квітучий сад», 2003 р., «Човни у чеканні», 2003 р., «Стара яблуня», 2003 р.), чи в натюрмортах («Іриси на сонці», 2003 р., «Букет», 2003 р., «Конвалії», 2003 р., («Заквітчана радість», 2003 р.) – все у картині ніби запалене сонцем.

З 1990 року Сергія Олександровича запрошували вступити до Національної спілки художників України, але все не вистачало дорогоцінного часу. І вже у 2000 році його мрія здійснилась – він член Національної спілки художників України.

Царство живопису. Можливо, камерні ранні твори Сергія Олександровича здаються темнуватими. Проте вони по – своєму прекрасні і наповнені якоюсь чарівністю і загадковістю. Зовсім інший, протилежний, характер ржищівських картин. Це період розквіту. У творах художника відкрився велетенський простір, яскраве сонце, широчінь водної гладіні. Цей період відзначається не лише створенням пейзажів, а й творенням натюрмортів і найголовніше – квітів. Любов до тінистих сюжетів, інтиму, камерності мотивів - доповнила жага до відтворення сонця, життя, свіжості. Майстер спробував зіставити стихію води із стихією могутньої землі. А головне – великою мірою висвітлив палітру. Людина побачила світ по-новому. Серед його полотен «Іван-гора», «Човни у чеканні», «Квітучий сад», «Квіти»... Останнє було написане у 2002 році. Цією роботою художник зміг передати свій піднесений настрій, свої почуття, емоції. Вона несе такий нестримний потік позитивної енергії, що іноді задумуєшся, як проста людина може це створити? Як вона може зарядити це полотно такою силою? Сергієві квіти немов перегукуються між собою. Вони розквітають і водночас згорають, ведуть чаклунську гру сонячного проміння. Гладіолуси вражають своїм колоритом, а троянди полонять душу.

Володимир Підгора у своїй статті написав, що малярство Сергія захопило і зацікавило нас своєю первозданною силою, щедрістю вислову, стрімкістю пензля, коли емоції не стримуються, а випліскуються через край, етюдним характером письма, в якому – правда серця і нічого, окрім правди, тобто – імпульсивність, імпресіонізм. Та водночас і щільним пастозним, матеріальним малярством, в якому немає так званої «випадковості», а ті складні гами, які з такою легкістю «розігруються» автором, його пленеризм є наслідком довготривалого вивчення таємниць колориту, фактури, руху кольору, експресії мас, єдності тону, секретів композиції, гармонії цілого.

Для творчого почерку митця характерні два протилежні нюанси. Перший – це те, що така сила, чистота і потуга, відвертість мови, яка викликає повну довіру, звичайно, багатьох спочатку лякає. Інший же нюанс полягає в тому, що митець так захоплюється динамікою відчуттів і проблемами осягнення багатства фактури та колориту, ґрунтами, підмальовками і багатошаровими прописками, віднайденням колірної гармонії, що частенько забуває про деталі. Там, де форма предметного світу випадкова, а це – крижини, піщані осипи, обриси водойм чи дерев, тобто там, де малюнок не вимагає особливої точності, там у митця речі просто дивовижні за своєю красою і силою. Наприклад: «Леглич. Весняне пробудження» – картина про яку можна співати гімни. А там, де треба намалювати окреслення столу, вази, виявити структуру предмета, – художник буває байдужим до точності малюнка. Головне – передати сам «дух» зображеного, наприклад, ледве чи не самого аромату квітів, чи якихось інших тонкощів «настрою» природи, який звучить в унісон з настроєм живописця. Прикладом можуть служити «На вітрилах мрії», 2003 р., «Пробудження», 2003 р., «На дніпрових кручах», 2003 р., «Півонії», 2003 р. , «Гладіолуси», 2003. В інших «Квітах» 2002 року, написаних на полотні, колірна і тональна гармонія, світіння барв – таке тактильне, сказати б – екстрасенсорне, що глядач фізично усім єством своїм (не лише очима), сприймає всю «дієвість» цього малярства – чаклунську гру сонячного проміння, вплив доповнюючих фарб, що посилюють одна одну – синьої, жовтої, червоної, помаранчевої (Володимир Підгора).

Ясно, що з роками Сергій Дуплій здобув свободу вислову, малює спонтанно і пристрасно, мовби під дією натхненної імпровізації. Однак за тим постає велика і могутня природа, яка залишається єдиним учителем, що є запорукою постійного вдосконалення й творчого зростання.

Кiлькiсть переглядiв: 25

Коментарi