Життєвий та творчий шлях

художника та поета

Борис Степанович Дегтярьов

Цього інтелігентного літ­нього чоловіка щодня мож­на побачити по дорозі біля Леглича, якою він поспішає на роботу – в приватний мис­тецький центр «Мальовнича Україна», де з 2003 року працює науковим співро­бітником, екскурсоводом.

Він щиро залюблений у світ прекрасного, має гли­бокі знання про літературу, живопис, інші види мистецт­ва і вміє донести привабли­вість, зміст, красу художніх полотен відвідувачам – до­рослим і дітям.

Борис Степанович Дегтярьов – відома і шанована в нашому місті людина, ав­тор п’яти надрукованих поетичних збірок. А ще чу­довий художник-аматор, ав­тор близько 400 полотен. Його картини виставлялися на 10-ти персональних вис­тавках в містах Біла Церк­ва, Канів, Кагарлик та Ржищів. Окремі картини були на виставці, присвяченій Тарасу Шевченку, в далекій Москві. Нині 12 картин екс­понуються в мистецькому центрі «Мальовнича Украї­на» Михайла Трохимовича Волошина. Роботи Бориса Степановича при­крашають всі навчальні зак­лади міста, оселі багатьох ржищівчан.

На його полотнах – літні, осінні, зимові краєвиди рід­ного Придніпров’я, Криму, Карпат, Полтавщини, Чер­нігівщини, пам’ятні, істо­ричні місця Ржищівського краю, пам’ятки давньої архі­тектури (храми, церкви), натюрморти, портрети: «Маруся Чурай», «Чорно­бильські дзвони», «Зима у Львові», «Зозулина долина», «Боброве озеро», «Янча», «Жайворони співають», «Кос­тьол у Ржищеві», «Русинсь­ка церква» та інші. А ще розмаїття польових і садо­вих квітів: «Волошки», «Ромашки польові», «Півонії», «Бузок», різні квіткові композиції. Борис Степанович – надзви­чайно цікавий співрозмовник, оповідач, особливо ко­ли тема стосується поезії, прози, малярства. Має власну думку про стан су­часної літератури, живопи­су, щиро вболіває за розви­ток культури в рідному місті, своєю громадською ді­яльністю прагне збагатити духовний світ дітей, молоді.

Тому завжди приходить на запрошення в навчальні заклади міста, є учасником уроків на тему: «Література рідного краю», виховних го­дин, літературних зустрі­чей, свят поезії, читацьких конференцій.

Його духовний світ – це світ мистецтва, а поруч – щоден­на проза: дбання про «хліб насущний», заробіток для сім’ї.

Чомусь уже так ведеться в житті, що долі талановитих людей, тих, хто творить чисте мистецтво – працює не заради матеріальних статків, а для радості людської, завжди нелегкі.

Про себе Дегтярьов не лю­бить розповідати – не зважа­ючи на творче обдаруван­ня, він людина скромна. Од­нак фраза за фразою розгорнули сувій життєвого полотна, перетканого «чер­воними і чорними нитками».

Колискою його дитинства було мальовниче село Зікрачі Кагарлицького району, де він народився в сім’ї службовця 1934 року. Тут же закінчив початкову шко­лу. Згадує: «Магічність літе­ратурних слів відчув у дитя­чі роки, коли батько довги­ми зимовими вечорами чи­тав твори українських і ро­сійських письменників, що були в домашній книгозбір­ні. А ще мамині барвисті ви­шиванки будили творчу уя­ву, виховували почуття пре­красного».

Почалася війна, і дитинст­во скінчилося з розривами снарядів, що падали поруч. Воєнне лихоліття, голоду­вання... Перші художні спроби були на хатніх сті­нах трофейним (німецьким) двоколірним олівцем. Ма­лював усе, що бачив.

Навчався після війни у школі-десятилітці с. Великі Пріцьки. Найяскравіша подія учнівських літ подарунок йому, п’ятикласнику, учителем малювання набору акварельних фарб, бо розгледів він в своєму уч­неві неабиякі здібності до малярства. Запам’яталися заняття в шкільному худож­ньому гуртку, які проводив досвідчений маляр М.Витищенко.

У шкільній газеті з’явилися і перші вірші Бориса, піз­ніше в районній газеті були надруковані поезії «Сол­дат», «Пам’ятник». З роками вчився пильніше, прискіпли­віше ставитись до слова. Мріялося про вищу худож­ню освіту. Відчув себе щас­ливим, коли став студентом Київського художнього інс­титуту. Але – гірка доля! Мусив на другому році нав­чання залишити вуз через брак коштів.

Романтичні юнацькі мрії перекреслило з часом су­воре життя, змінило їх на більш прагматичні. Писав пізніше про пошук своєї життєвої дороги:

Долі не шукав легкої,

І косив, і плуга пер.

І таких дурниць накоїв,

Що шкодую і тепер.

Навчався у Київському військовому училищі. Від­бувши строкову службу, працював у рідному селі завклубом, бібліотекарем. Захопившись феноменом кіно, здобув професію кіно­механіка у Львівській рес­публіканській школі кіно­механіків.

Мізерна зарплата спону­кала до здобуття іншої про­фесії. Поступив у Прилуць­кий гідротехнікум. Чудові краєвиди Чернігівщини під­штовхнули до малювання, писання поезій. Окремі з них друкувалися в газеті «Правда Прилуччини». Од­нак збірки видати не вдало­ся через суворий цензур­ний присуд: «Ідейно незрілі поезії».

Я друкувався від руки:

Все, що писав, складав

у кошик.

Чужі здобутки й помилки

Завжди сприймав,

як власну ношу...

Заробляти на прожиття вже довелося у Ржищеві на заводі «Радіатор» (відділ тех­нічного контролю), в СПТУ № 14 працював майстром виробничого навчання. Постійно відчувалась якась невлаштованість, життя здавалося «суєтою суєт». Коли одружився і народи­лися дві донечки (Тамарі та Світлані, до речі, передало­ся вміння батька малювати) майже весь час займало бу­дівництво оселі, щоденна робота в насосній станції Ржищева. Нічні чергування, шум моторів, плескіт води в темні безлюдні ночі, снува­ння думок, спогадів... Без віршів уже не уявляв свого життя. Близько десяти пое­зій було покладено на музи­ку М.Дейнегою, О.Шестопалом, В.Коробченком. По­тім побачив їх у збірках «Піс­ні над Леглич-рікою» М.Дейнеги та «Над сивим Дніп­ром» В.Коробченка. Не раз виконували хорові колективи Ржищева пісні на слова Б.Дегтярьова.

Тісна співпраця з редакція­ми Кагарлицької та місцевої газет допомогла тримати зв’язок з життям.

Перша збірка «Відгомін ча­су» (1994 р.) була редагована добрим другом, літератором П.Г.Малєєвим. Епігра­фом стали рядки:

Не з волі власної мовчав,

Хоч непевні кроки.

Тому і шлях до читача

Складає відстань

в сорок років...

Далися поету взнаки жит­тєві розчарування, бо ви­хлюпнув у творах наболіле на душі.

Через два роки побачила світ збірка «Сповідь», видана власним коштом.

Поетич­ною мовою відтворено в ній ряд портретів історичних постатей, філософське ос­мислення буття людини в цьому світі.

2001 рік – видання збірки «Ужинок». Жнива «Ужинку», на думку автора, щедрі. Це поетичний роман про долю України, її ліричного героя, що схиляється перед вели­кими історичними постатя­ми, перед Всесвітом, Зем­лею, Матір’ю, Жінкою. За­співом книжки є рядки:

Немає зла, ані добра,

Щоб мого серця

не горнулись,

Весь біль людський я

в нім зібрав,

В захисники узявши

мужність.

Багато поезій збірки при­свячено нашому часу, інші оспівують рідне мальовни­че Придніпров’я.

Виданню четвертої збірки «Освідчення» (2004 рік) ав­тор завдячує спонсорській допомозі М.А.Спичака та М.Т.Волошина. Зміст її – гімн не тільки найсвятішому з людських почуттів – ко­ханню, а й відтворення різ­них аспектів життя.

Там, де одними стежками

ходили ми,

Все у минулім колись.

Навіть берези на жовтому

килимі

За небокрай розбрелись...

Ту, що я видумав, випестив,

вимріяв,

Знаю, повік не знайти.

Птахи не раз ще

повернуться з вирію,

Та не повернешся ти.

У слові і фарбі знайшли своє відображення і роман­тична Маківщина, і Козача долина, річка Леглич з її за­гадковою назвою, затопле­ний храм на Дніпрі, Ржищівський храм Святої Трій­ці, Горянщина, утаємниче­на Янча, Невінчаний Яр, Дніпро-Славута. І звичайно ж, Іван-гора – залишки горо­дища часів Київської Русі. А ще живописні Балики, Чучинка з красивими краєви­дами, славним і сумним ми­нулим.

«Ось так між пензлем і пером збігає безповоротно час», – каже Борис Степано­вич.

Нині він працює над по­повненням незакінченої се­рії картин «Фарби Батьків­щини».

За останні роки сталися приємні для поета події: не­щодавно побачила світ антологія «Радосинь», в яку вві­йшли твори українських класиків і сучасних пись­менників, та «Сонячна мальвія» (поезії для дітей) у ви­давництві «Задруга». В обох збірках є поезії Бориса Степановича Дегтярьова.

Рано чи пізно приходить час, коли людина починає озиратися на пройдений шлях. Відрізок цієї дороги, в певній мірі символічно, ви­окремлюється в п’ятій, поки що останній збірці автора «Надвечір’я» (2005 р.). За поя­ву цієї збірки, за словами поета, він «низенько вклонився» спонсорам: О.Поліщуку, С.Проскурі, М.Кривошею.

Поезії цієї книжки приваб­люють не лише тематичною різноманітністю, а й вмін­ням автора залучити до співроздумів. Вони щирі, заду­шевні, зворушливі. В них – замилування світом приро­ди, людська радість і пе­чаль, бачене і пережите.

Ще тліє осінь у листку

опалім,

І пролітає кожен рік, як

мить...

Відцілували, ой відцілували!

Але ніколи вже не

розлюбить.

Було всього: прощання,

зустріч, пісня,

Але неправди не було й

нема.

І каятись не будемо опісля,

І не осудить почуття зима.

Борис Степанович вже під­готував до друку нову збір­ку поезій, закінчив поему «Фортеця Іван», однак засму­чений тим, що через брак коштів не може видати їх.

Нелегко нести йому своє мистецтво в люди. Але ве­ликий життєвий досвід до­помагає долати труднощі, а ще надія на допомогу місцевої влади, на увагу, підтримку, доброту шанувальників.

Нехай же воздасться Вам, і невтомний Майстре, людсь­кою пошаною, вдячністю і Любов’ю за Ваше високе, чисте мистецтво, за щедрість дарування його людям, за благородну працю поета і художника.

Використані джерела

1. КОРОЛЬОВА Л.Д. Між пензлем і пером збігає час (Б. Дегтярьов) // Міська громадська газета «Ржищів» – № 9 (від 3 березня 2007 року). – С. 3.

2. КОРОЛЬОВА Л.Д. Між пензлем і пером збігає час (Б. Дегтярьов) // Міська громадська газета «Ржищів» – № 10 (від 8 березня 2007 року). – С. 3.

3. АДАМЕНКО ОЛЕКСІЙ: http://boris-degtyarev.narod.ru/poesii.html

Кiлькiсть переглядiв: 42

Коментарi